Різне:

ЖИТТЄВІ УРОКИ

Спасибі, люди, за життєві ті уроки
Навіщо й справді та мені морока
Навіщо та Любов до Людства в серці
Навіщо Віра та у Вічне і в Безсмертне
Навіщо Віра та у Розум, у Людину
Про тлінне мають бути думи щохвилини
По іншому з цієї я хвилини буду жити
Чого тих ближніх поважати і любити
Із кожного зиск треба мати і прибуток
Щоб забезпечити життя своє майбутнє
Як треба буде, то продам за безцінь Душу
Навіщо ті мені сердечні і душевні муки
Не буду милуватись цього світу я красою
Користуватись буду всім, що у Природі є без болю
Не вдався і не вдасться, мабуть, задум Божий
Не кожен із людей душею й серцем гожий
Не кожен мудрістю і розумом багатий
Як є одне, то іншого ніяк, ніяк не мати
Одним якщо Природа щедро наділила
То інші якості людські в відстійник злила
Одним відкрила очі, іншим засліпила
Та все ж Людина і Життя, то справжнє Диво
Були й такі як Пушкін і Шевченко, і Єсенін
Що розганяли цього світу безпросвітну темінь
Були і є у цьому світі Люди справжні, й будуть
І я, мабуть, усе ж також мінятися не буду
Якою Бог створив - такою маю, думаю, і бути
Тож не судіть Судом мене неправим люди.
Судити Бог лиш тільки Милосердний має право
Усі зусилля й спроби ваші безсердечні марні
Змінити мій світогляд вам о, ні, не вдасться
Я через сумніви і роздуми, і муки йшла до Щастя.
Хтось має тут і жити й за гріхи усіх  страждати
Хтось має груди об каміння гостре розбивати.

СУД ДУРНЯ

От що таке і дурня суд й сміх натовпу холодний
Коли вже й будуть на краю і прірви, і безодні
То будуть всіх талановитих і судити, й плямувати
І в свою віру - у без вір я усім стадом навертати
Хоч їх і віра й розуміння - безрозсудність, і безумство
Та будуть мудрих, думних катувати осудом і глумом
Мов зомбі в сні, і одурманені, і в трансі гіпнотичнім
Казатимуть дотримуйся і звичаїв, й законів звичних
За те, що інший погляд і думки ще й незвичайні екзотичні
Каратимуть, як за не шану, зверхність й гордовитість
Усе робитимуть для того, щоб принизити й зламати
І ввись до зір одному з них, земних,  піднятися не дати
“Жерці сього хвилинного, сліпці у безрозсудний вік
Достойні сміху ви і сліз, о жалюгідний людський рід ! “
Ці Пушкіна слова якраз для цих часів, для цього віку
Для тих людей що і душею, й серцем, розумом каліки.
Жорстокі й безсердечні ми, а не „таке земне Життя”
Зі злобою й ненавистю йдемо життям у майбуття.

 ***
А чи ж колись настане волі час?
Горіла і горить надією і вірою свіча
Я серцем волі й звільнення чекаю
Її ж нема, біль тяжкий серце крає
Мене неволею катують і карають
Сказати й слова правди права я не маю
Коли ж на шлях широкий вийдемо усі?  
Дамо і серцю волю, й розуму, душі?

***
Людей не сторонилась я – усіх любила
Та мало злісні, ниці душу не згубили
Я за Любов з їх рук отруту пригубила
Убити мали серце, та додали сили
З людьми не маю більше спільного нічого
Лиш простір, небеса зі мною й Божа воля
Хай собі думають „ зуміли засмутити„
Це ж треба було таку справу замутити...
Та  я не відчуваю,  окрім радості,  нічого
Я,  ні на що не дивлячись, і досі з Богом
Померло серце й народилось після смерті
Отримавши благословення і безсмертя
Ні, не даремно кажуть, що усе на краще
Відомо тільки Богу в чому справжнє щастя
Як хороше, що я нарешті й справді вільна
Нехай собі раби радіють підневільні
Гріхам і пристрастям, і ниці своїй, й злобі
Я підневільна тільки Богові й Любові
Мені тепер кривити серцем не потрібно
Скажу на щирість серця й совість бідним
Ви,  наче макові зернята, сірідрібні
Склював би вас й малий горобчик непомітно
Мабуть, тому так з шкури всі разом й пнетеся
Що ви ніщо для цих часів і для прийдешніх.
Мов реп’яхи на шатах  ви богів Олімпу
Чіпляєтесь, щоб й вас сіреньких хто помітив
Нема,  щоб на руках із натовпу підняти
Всіх тих, що не даремно в рідній бідній хаті
Вам легше їх бездумним стадом розтоптати
Щоб не зробив один, те зробите укупі
Мене дістала зовсім трішки ваша тупість
Я і раніше, ще з років далеких юних знала
Що вас переконати в чомусь – справа марна.
Що не розрушити ті стерео, ті типи
За іншу думку можете невинного убити.
Як добре,  що розумних, мудрих ні, не мало
Втрачати віру,  відчуваю я,  не маю права.
Як добре що утаємничених багато
Їм  божий світ на крилах білих підіймати.
Вогнем горять, що не обпалює, лампади
Мов промінь Сонця, в серці чистім Радість.

БАБУСЯ

Бабуся  зігнута навпіл
Збирала груші  у поділ
І за межу їх викидала
Щоби сусідонька не кляла
Не проклинала щоби кості
І не плювалася од злості
І не казала „ бачте, груші з їла”
А щоби ти не встала і не сіла
Мабуть,  сусідка кляла й кляла
А бабця потихесеньку згиналась
Ось так й зігнулася навпіл
В прокляття от тобі й не вір
Бабусі кажуть під  сто років
А ходить ще собі нівроку
Стареньку бабцю стало жаль
Мабуть,  в очах її печаль
Дивлюся очі аж сміються
Не може,  каже,  Ганна те забути
Що в неї хлопця відібрала
Одного парубка кохали
Давно його нема на світі
Він там де вишні й пишні квіти
А поміж нас і досі ворожнеча
Нам не забути незабутній вечір
Коли його по черзі цілували
Його до себе серденько схиляли
Мене обрав тоді він, а не Ганну
Вона ніяк не вибачає мі Іванка
Стара крислата груша розрослася
„Ярині знову” - каже Ганна – „ щастя”
На стороні моїй гнилі лиш суші
На стороні Ярини спілі груші.
Чи є у цьому світі справедливість?
Хазяйновита,  вправна і вродлива
А щастя і кохання у  Ярини
І ти до неї, Боже,  серцем схильний
Але ж воно і справді що не дивно
В очах старенької немає злості
Вона за пазухою зло не носить
У неї в хаті білій  усміх на помості
У будні, в свята завжди гості
Вона , мабуть, з народження  сміється
З веселим поряд радісно живеться
Прийде біда й піде собі, минеться
Коли уранці пташка защебече.
Життя зігнуло, а в очах іскринки
Не бабцю бачу я, а дівчинку Яринку.
Побігла б з нею в гай, у чисте поле
Вели б відверті, щирі ми розмови
Про вечір, ніч, і місяць, зорі, ранки
І  про любов, і про кохання, про Іванка.

***
Зустрівшись із жорстокістю, з бездумністю людською
Не було серцю і душі  й хвилини вже спокою
Засну вночі – важкий враз дивний сон насниться
Немов дивлюся в чорну і бездонну я криницю
І звідти чую хтось до мене наче промовляє
Я відчуваю що це той, що кажуть, серця і душі не має
Віддай, віддай мені Диявол каже душу й своє серце
Моєю будеш ти навіки і до смерті й після смерті
Людські серця з тобою ми будемо разом катувати
Вітати ледь  живих  усмішкою й прокляттям
Вони невдячні підлі, ниці і добра не розуміють
На милосерді й доброті  завжди лиш тільки  руки гріють
До них  зі  щирим словом  ти, з  відвертим, із  любов ю
Вони ж тебе, бездушні, судять й брудом обливають, й гноєм
З тобою разом катувати будемо їх за гріхи всі болем
Щоб проклинали день і ніч  життя своє і долю
Як безсердечність люди проявляють і не йдуть у храм молитись
То кажуть в душах, у серцях людських диявол оселився
Вони ж зі злобою й ненавистю в серцях  у світ цей народились
Бо  ні батьки, а ні  вони ніколи щиро небесам і Богу не молились
І не звертались до душі своєї і до розуму,  й до серця
За що їм підлим, ницим дарувати вічність і безсмертя.

ЧАР ЗІЛЛЯ

Дала тобі розпусниця чар зілля
Донька твоя не знатиме весілля
І жінка жінкою ніколи вже не буде
Розпусниці родини цілі гублять
Із кого мають зиск того й голублять
Чар зілля випив і її ти не забудеш
Боліти буде твоє серце,  аж до смерті
Коли б ти не такий набичений, упертий
Допомогла б тобі зцілитись,  брате
А ні, то будеш шлунком ти страждати
Боліти буде серце тяжко і печінка
Розпусниця Диявол, а не жінка
Дитя розпусти, темряви, пороку
Тобі дали колись, ти пам’ятаєш,  в око
Щоб ти незрячий врешті вже прозрів
А ти зцілити свою Душу не схотів
Продав її за безцінь бідну - й поготів
Ти з їхав з глузду, брате, ти здурів
Через усе життя всі наймудріші йдуть до того
Що і душею,  й серцем треба бути з Богом
Життя й Душа нам дані небесами
Пророки всі і ясновидці завжди були гнані
Та все ж замислюйтесь над їхніми словами
Цей грішний світ вражати буде скоро чудесами
Бо є і  Бог,  і вищі сили Всесвіту над нами.

***
Не розумію люди вас – не розумію
А чи то я, чи ви такі всі безнадійні
Займайся, кажуть, бульбою і бурячками
А не думками тими, прозою й віршами
Немає, кажуть, Суду й Господа над нами
Кому молитися ? Чи ж пустоті в високім  храмі?
Моліться, люди добрі, Розуму своєму
Щоб відступала безпросвітна та я темінь
Що не дає нам, бідним, вирватись із темряви на Волю
І Мудрість й світлий Розум змінять нашу Долю
Душі моліться, даром є вона небесним
Що почуття є в серці чи ж то не чудесно ?
Ми піднялися, люди, над тваринним світом
Тому що Душу маємо і Розум ясний світлий
Коли б ще мали розум  небесами дане  зберегти
Могли б нових висот  у розвитку сягти
Відкрили б ми такі у сферах всіх простори
Що відступили б біди і напасті, й горе
Змінилася б на краще всього Людства доля
А ми обрали шлях і сліз, і болю, й крові
Обрали шлях ненависті, злоби і нелюбові
Йдучи шляхом отим душею й тілом нездорові
Не переймаємось ми надто словом Божим
Хоч іноді молімося і Богу, й небесам у божім Храмі
Благословення було, люди, щоб над нами.